Чи існує життя без гонки?
- Julia Leonenko
- 12 лип.
- Читати 4 хв
Я з тих людей, які майже все життя живуть у стані гонки.
Купа планів, задач, робота, домашні справи. А ще кудись сюди треба впихнути хобі, спорт, зустрічі, відпочинок і бажано саме життя.
Іноді в мене виходить втулити все це в один день.
І знаєте що?
Я навіть отримую від цього задоволення.
Мені подобається відчуття, коли я все встигла. Коли дивлюся на список запланованого, а там майже навпроти кожного пункту стоїть галочка.
Все зроблено.
Можна собою пишатися.
А наступного дня я можу бути кардинально іншою людиною.
Довго розкачуватися. Лежати. Не хотіти нічого робити. Складно зібрати думки докупи й почати навіть просту справу.
І я, звичайно, починаю думати:
«Що зі мною сьогодні?»
Хоча відповідь іноді лежить просто перед носом.
Учора я намагалася прожити три дні за один.
Можливо, сьогодні організм просто виставив мені рахунок.
І ось тут у мене виникло питання.
А чи можливо взагалі жити без гонки?
Чи можливо перестати постійно перегинати?
Один день — двадцять задач, купа енергії й відчуття, що я зараз переверну світ.
Наступний — сил вистачає тільки перевертатися з одного боку на інший.
Чи існує щось середнє?
Німеччина стала для мене дуже дивним експериментом
Перевірити це я змогла тільки після того, як почала адаптуватися до німецького середовища.
Тут люди, здається, взагалі не дуже хочуть поспішати.
Задача за задачею.
Перенесли щось? Нічого страшного.
Запис через пів року? 🗒️
Ну, значить, через пів року.
Ти намагаєшся пояснити, що тобі треба швидше.
А у відповідь майже читається:
«Та куди ви так поспішаєте?»
Перший час у мене було відчуття, що ми живемо на різних планетах.
Мені треба тут.
Зараз.
Негайно.
І бажано закрити всі задачі до вечора.
А тут люди можуть спокійно прийняти той факт, що щось буде через кілька місяців.
І знаєте, до цього можна звикнути.
Якщо дозволити собі сповільнитися.
А можна бути тією самою рибою, яка постійно пливе проти течії.
Боротися із системою.
З темпом інших людей.
З обставинами.
І десь між усім цим ще й постійно намагатися перемогти себе.
А що кажуть науковці?
Мені стало цікаво, чи існує взагалі наукове пояснення цього стану: сьогодні я можу гори перевернути, а завтра хочу, щоб мене просто ніхто не чіпав.
І так, певне пояснення є.
Стрес сам по собі є нормальною реакцією організму на складні ситуації та виклики. Він допомагає нам мобілізуватися і реагувати. Значення має те, як довго організм залишається в такому стані і чи отримує можливість відновитися. Тривалий стрес може супроводжуватися втомою та труднощами з концентрацією.
Тобто моя любов до режиму:
«Сьогодні я зроблю ВСЕ»
може мати цілком логічне продовження:
«А сьогодні я полежу і подивлюся в стелю».
У психології праці існує так звана Effort-Recovery Model — модель зусиль і відновлення.
Її ідея досить проста: навантаження використовує наші фізичні й психологічні ресурси, а період відновлення дає можливість їх поновити. Дослідження відновлення після роботи також пов’язують психологічне відключення від робочих задач із відновленням енергії та ресурсів.
І ось тут я задумалася.
Можливо, питання взагалі не в тому, як встигати більше.
Можливо, варто частіше дивитися на те, якою ціною я це встигаю.
Бо я можу запланувати десять задач.
Я навіть можу їх виконати.
Питання тільки в тому, що буде зі мною завтра.
Я почала спостерігати за собою.
Життя в Німеччині мимоволі почало мене сповільнювати.
Спочатку це страшенно дратувало.
Зараз іноді теж дратує 😄
Але я почала помічати одну цікаву річ.
Коли я перестаю намагатися зробити все за один день, у мене залишається більше сил на наступний.
Коли в моєму тижні є час на хобі, прогулянки, сад, книжку або просто посидіти з кавою, я не стаю менш продуктивною.
Я просто рідше доходжу до стану, коли вже нічого не хочу.
І тут наука теж дає цікаву підказку.
Дослідження відновлення виділяють кілька важливих процесів: психологічне відключення від роботи, розслаблення, заняття, які дають відчуття розвитку або майстерності, та відчуття контролю над власним вільним часом. У великому метааналізі ці процеси вивчали на даних 54 незалежних вибірок із загальною кількістю понад 26 тисяч учасників.
І мені дуже відгукується саме останнє.
Відчуття, що мій час належить мені.
Можливо, саме цього нам часто бракує в гонці.
То чи існує життя без гонки?
Думаю, так.
Я досі люблю плани.
Люблю ставити цілі.
Люблю той момент, коли можна викреслити виконану задачу.
Навряд чи я колись стану людиною, яка абсолютно спокійно чекає запис пів року і каже: «Ну добре» 😄
Але зараз я все частіше думаю про темп.
Про те, скільки я можу зробити сьогодні й залишитися живою завтра.
Про вільний час, який не треба заслужити.
Про хобі, яке не повинно приносити користь.
Про дні, у яких не обов’язково має бути двадцять виконаних задач, щоб я могла сказати: цей день був прожитий добре.
Висновок зроблю такий:
Можливо, життя без гонки — це не життя без цілей, планів і амбіцій.
Це життя, в якому ти перестаєш постійно перевіряти межі власних сил.
Де після дуже продуктивного понеділка тобі не потрібно збирати себе по шматках у вівторок.
Де відпочинок уже є частиною життя.
Я тільки вчуся жити в такому темпі.
І, здається, вперше починаю розуміти одну просту річ:
важливо не тільки те, скільки я встигла сьогодні.
Мені ще має вистачити сил жити завтра.
Коментарі